пʼятниця, 9 серпня 2013 р.

Юрій Тарнавський. Крик (мініроман) 6

6. кінцева сцена

Діється це увечері, ранньою весною. Роарк стоїть на березі могутньої ріки, обернений спиною до світу. На другім боці, на обрії, сідає сонце. Довкола ні душі. Роарк кричить. Ріка повноводна, виливається з берегів через весняну повінь. Тече вона справа наліво, бистро, майже зі швидкістю потяга, що мчить по шинах, несучи з собою велетенські крижини, на яких знаходяться предмети різного роду, такі напр., як хати, стодоли, хліви, виходки, вантажники, автомобілі, сільськогосподарські машини, меблі, постіль, предмети домашнього вжитку, і т. п. З невідомих причин, серед останніх трапляється чимало стоячих годинників з маятниками. Майже всі вони стоять. Час від часу трапляються на крижинах теж самотні людські постаті – жінки середнього віку, на краю крижини, що дивляться несфокусованими очима в даль, неначе крізь вікно, молоді чоловіки, долілиць, з головами, обхопленою руками, старі діди, застиглі непорушно у кріслах-колисках.

Земля пласка і гола, без стеблини трави на ній. Вона темнобрунатного кольору, одначе, і виглядає пухкою, так, що мабуть насправді є дуже родюча і вкінці вибухне буйною рослинністю. Виглядає, що зима, що саме минула, була дуже суворою та довгою. Небо вгорі теж брунатного кольору і заплямлене світлом, що несеться знизу. Воно дуже низьке – таке низьке, що Роарк мусить нагинати голову, щоб могти стояти. Воно тягнеться аж до обрію, де видніє тільки манюсінька щілинка між ним і землею, така, як прорізка у гральній машині. Хтось на тім боці її пхає в неї блискучі, нові монети світла, одна за одною, без упину.

1 коментар:

  1. Thanks for the immediate translation. I enjoy the ambiguity of this passage. I want to read more.

    ВідповістиВидалити