субота, 17 серпня 2013 р.

ВАСИЛЬ СЛАПЧУК

Історія за цим така. Наприкінці червня я готував матеріали для TRUCK. Ігор Котик відправив мені деякий масив текстів. Всі вони мали бути у перекладі, але перші надіслані мені результи виявились незадовільної якості. Тому тексти українських авторів у TRUCK за липень були представлені як в перекладі, так і без нього. Внаслідок цього тексти Василя Слапчука на деякий час випали з уваги. А тепер вони повернулись, але вже на СЕКС-уа. І хай пробачить мене автор.



---

Я одягнув мундир –
найдосконалішу
із гамівних сорочок –
і подивився в дзеркало.
Мине чимало літ,
поки побачу
в нім
себе.

---
правильна людина
все одно
що
годинник
у якого стрілки
завжди
під прямим
кутом

---
як молилися
люди
так і моляться
тільки
на місці
образів
тепер дзеркала
висять

---
голова
швидше від
колеса
крутиться
ось вони здобутки
цивілізації

---
мужі
кидайте воювати
достатньо
тієї крові
що жінки проливають

----
Межи двома дощами
розмірковую над поезією.

Малюк на трьохколісному велосипеді
туди-сюди переміряє калюжу.
Куди тільки мати дивиться?

Лик поезії
утворюється
шляхом накладання
лиця поета на лице світу.

Малюк вільний від нагляду.
А мене мама додому кличе.

Вірш – одночасно наслідок впливу
світу на поета
і засіб впливу поета на світ.

Махаю на прощання малюкові.
До цих пір у мене
рятувальним кругом –
третє колесо
від велосипеда,
якого не мав у дитинстві.



Вибрані поезії в прозі зі збірки «Навпроти течії трави» (2001)

***

Джелалабад.
У цій долині, наче межи жіночими стегнами, — цілий рік літо.
Трава тут, мов щетина, колеться. А в мене ще борода не росте.
Беру до рук бритву і ловлю себе на думці, що до цих пір я і без автомата обходився.

***

Наїм буханом у плечі будить мене. Пора на чати. Знімаю автомат із запобіжника. Нипаю в мороці туди-сюди. Шукаю вгорі неба — і не знаходжу.
Світ подібний до пісочного годинника, він мусить перевертатися з ніг на голову, аби рухався час.
«А-я-я-я-я-я-я-яй-а-а-а-ай!» — заходиться плачем шакал.
«А-я-я-я-я-я-я-яй-а-а-а-ай!» — янчить мати.
Котрась сусідка з поваги до горя шморгає носом.
«Сиротинонько моя, — баба тулить мою голову до м’яких плескатих грудей. — Казала йому: не вдягай нового костюма — тепер у гріб нема в чому покласти».
Випручуюся з бабиних рук, бо хлопці біжать дивитися на трактора, що задушив мого батька. П’яний тракторист проїхався по моєму п’яному батькові, понівечивши його і майже нового ровера. Цей ровер міг би стати моїм.
«А-я-я-я-я-я-я-яй-а-а-а-ай!»
Падаю навколішки. Мацаю в темряві. Шукаю неба.

***
У роті збирається кров. Плюнути б зараз кому в морду. Але ніхто наді мною не схиляється, не питає, як я себе почуваю. Отак здохну і не буде кого послати... Прислухаюся. Зовні тіла — тиша. Всередині голови розмовляють люди. Їхні голоси завдають болю. Найлегше зараз моїм рукам; вільні від зброї, вони здіймаються кудись аж під стелю. Злощуся, ковтаю кров і затято не прошу пити. Злість надає снаги й утримує свідомість. Пробую розплющити очі. Либонь, цей придурок хірург зшив мені повіки. Тепер за мене ніхто і двох п’ятаків не дасть. Рву на очах шви, висмикую з вени крапельницю...
Невиразна біла постать бовваніє в ногах ліжка. Ймовірно, це медсестра. Або ж — смерть. Напевно, вони трохи схожі. Ось воно, осяяння: зі смертю можна переспати, як з медсестрою.
Постать блякне, стає прозорою, наче молоко, в яке додають і додають води.

***
Нестерпно. Якби це був сон, я б уже прокинувся. Якби це було життя, я б уже помер. Якби це була смерть, я б уже відмучився.
Це все ще війна.









Немає коментарів:

Дописати коментар