Показ дописів із міткою prose. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою prose. Показати всі дописи

пʼятниця, 14 серпня 2015 р.

ARTHUR C. CLARK - siseneG

У березні 1984-го року Артур Кларк надіслав редактору журналу Analog цю коротку історію. За словами самого Кларка, то був його перший короткий твір за дуже багато років. У ньому лише 31 слово. Його опублікували у травневому номері Analog. 

пʼятниця, 15 листопада 2013 р.

JG BALLARD - Reading Party

Сьогодні 15 листопада. День народження Джеймса Балларда. Шануймо його через читання творів.

пʼятниця, 9 серпня 2013 р.

Юрій Тарнавський. Крик (мініроман) 6

6. кінцева сцена

Діється це увечері, ранньою весною. Роарк стоїть на березі могутньої ріки, обернений спиною до світу. На другім боці, на обрії, сідає сонце. Довкола ні душі. Роарк кричить. Ріка повноводна, виливається з берегів через весняну повінь. Тече вона справа наліво, бистро, майже зі швидкістю потяга, що мчить по шинах, несучи з собою велетенські крижини, на яких знаходяться предмети різного роду, такі напр., як хати, стодоли, хліви, виходки, вантажники, автомобілі, сільськогосподарські машини, меблі, постіль, предмети домашнього вжитку, і т. п. З невідомих причин, серед останніх трапляється чимало стоячих годинників з маятниками. Майже всі вони стоять. Час від часу трапляються на крижинах теж самотні людські постаті – жінки середнього віку, на краю крижини, що дивляться несфокусованими очима в даль, неначе крізь вікно, молоді чоловіки, долілиць, з головами, обхопленою руками, старі діди, застиглі непорушно у кріслах-колисках.

Земля пласка і гола, без стеблини трави на ній. Вона темнобрунатного кольору, одначе, і виглядає пухкою, так, що мабуть насправді є дуже родюча і вкінці вибухне буйною рослинністю. Виглядає, що зима, що саме минула, була дуже суворою та довгою. Небо вгорі теж брунатного кольору і заплямлене світлом, що несеться знизу. Воно дуже низьке – таке низьке, що Роарк мусить нагинати голову, щоб могти стояти. Воно тягнеться аж до обрію, де видніє тільки манюсінька щілинка між ним і землею, така, як прорізка у гральній машині. Хтось на тім боці її пхає в неї блискучі, нові монети світла, одна за одною, без упину.

середа, 7 серпня 2013 р.

Юрій Тарнавський. Крик (мініроман) 5

5. крик

Роарк та Альба сидять у кубі крику в позиціях, подібних то лотосової, дивлячись одне одному в очі, і кричать. Позиція ця заавансована, і застосовується тільки вправними крикунами. Крик не має нічого спільного з т. зв. психотерапією “первісного крику,” як теж із способом трощення скла за допомогою голосу, з метою похвалитися перед глядачами, який так подобався Федерікові Ґарсії Льорці та Ґюнтерові Ґрассові. Радше, підстави його заложені в писанні – одна-єдина стаття, німецькою мовою, на ледве двадцять сторінок, під назвою “Zur Theorie und Praxis des Geschreis,” себто “До теорії та практики крику” – пера маловідомого австрійського містика та винахідника рутенського походження, кінців дев’ятнадцятого сторіччя, К. Рика. Вона доводить, що крик, коли практикують його так, як треба, може мати далекосяжні наслідки на оточення, як теж і саму особу, крикуна, що мають метафізичне значення.

Злившись в одне, крик Роарка та Альби пронизливий до крайности, і нагадує рев сирени, та в той самий час є в нім щось заспокоюючого, як у ноті остінато в музичній композиції, наприклад в одному з Бахових творів для клявіятури, у виконанні на органах. З першої характеристики треба було б очікувати, що сусіди Роарка та Альби в помешканнях над, під, і обабіч їхнього, реагували б на крик стуканням об підлогу, стелю, та стіни, в обуренні. Це не є так, одначе, тому, що всі їхні сусіди вже давно повиносилися з помешкань, неспроможні стати на перешкоді цій парі в практикуванні свого законом забезпеченого самовисловлення. З тих самих причин власники будинку – партнерство, що складається з кількох осіб японського походження – були неспроможні цю пару виселити.

Як крик продовжується, звук починає нестися з уст постаті, що на літографії Мунха – спершу ледь чутний і несміливий, і такий, що вривається час від часу, та згодом дедалі голосніший і голосніший, все більше й більше певний себе, аж нарешті він зливається в одне з криком Роарка та Альби, так само сильний і певний себе, як їхній, неначе третій голос у перфектно підібранім тріо співаків, цей спільний крик тепер відображуючи безмежне почуття розпуки, що лежить у його суті, так, як звук перфектно підібраного тріо співаків передає красу, що лежить у суті музики, яку воно виконує, продовжуючись після цього незмінно сильний, рівний, здавалося без можливости колись скінчитися. Стрілки на цифербляті годинника, що в кутку, тремтять, вагаються, чи їм рухатися, чи ні, зупиняються, а тоді посуваються назад короткими, уривчастими, непевними себе, рухами, аж нарешті починають обертатися з неймовірною швидкістю в той бік. Червоно-блакитне світло, неначе пара, з’являється посеред кімнати, густішаючи з часом, конденсуючись у центрі, аж творить воно сліпучу рожеву кулю, що осідає на туалетну мушлю, ховаючи її повністю під собою. Зародки у слоїках рухаються ледь помітно, та згодом все більше й більше сміливо, обертаючись туди й сюди, наскільки це можливе в тісних посудинах, будучи подібними до змагунів світового рівня у жанрі спорту синхронізованого підводного плавання, що нещодавно був допущений до олімпійських ігор.

Юрій Тарнавський. Крик (мініроман) 4

4. помешкання

Опис Роаркового та Альбиного помешкання після того, як вони одружилися.

Це одна велетенська кімната в будинку колишньої фабрики, з суцільними вікнами в одній зі стін. По середині її знаходиться туалетна мушля, без сидіння. Стара чорна ковдра лежить побіч неї, безладно кинена на підлогу. Нею можна накритися, послуговуючись мушлею, якщо цього хочеться. Великий злив, поділений надвоє, причеплений до стіни протилежної до тої, що з вікнами, теж по самій її середині. Його вживають і для купелі і для миття посуду. По його лівім боці знаходиться холодильник, а по правім газова кухня. Обоє старі та білі. По правім боці кухні стоять дві сірі металеві шафи індустріяльного типу, в яких зберігаються посуд, харчі, та одяг. В куті кімнати праворуч шаф, під кутом сорок п’ять ступенів, стоїть чималий червоний намет, що служить за спальню. Він повністю набитий подушками, ковдрами, спальними мішками, і постіллю різного роду. Серед всього цього видніє старомодний чорний телефон ротативного типу. Над наметом протягнено дріт від одної стіни до другої, на якім понавішувано одяг, на вішаках і без них. В протилежнім куті кімнати, теж під кутом сорок п’ять ступенів, себто немов відбиття у дзеркалі вищезгаданого намету, стоїть куб розміром приблизно два метри по кожнім зі своїх боків, збудованім з дванадцяти старих, поржавілих рур. Називається він “куб крику,” і Роарк та Альба проводять сеанси крику в нім. На стіні побіч куба, приліплена клаптями тасьми, висить репродукція, на повний розмір, відомої літографії Едварда Мунха “Крик.” У самім кутку, за кубом, на підлозі стоїть прегарний старий годинник з маятником, стоячого типу, що дістався Роаркові у спадку. Був він збудований у Швайцарії Роарковим дідом-годинникарем, коли той поступав у майстри із челядника. Дерев’яний верстат, яких три мери довжиною, сильно пооббиваний та заплямлений оливою, стоїть посеред кімнати. Він служить за стіл. На нім понакладано стосами тарілки, куховарське начиння, книжки, газети, предмети туалетного вжитку, одяг тощо. Біля нього не видно ні одного крісла, як і не видно такого ніде в кімнаті. Чотири неонові, дуже яскраві світла освічують кімнату, тягнучись рядом, по середині стелі, з одного боку до другого. Стіни в кімнаті помальовані білою фарбою. Вона стара, і лущиться місцями. Долівка в кімнаті дощана, зчовгана, і заплямлена оливою в кількох місцях, так само, як стіл.

На підвіконнях понакладано всіляких вазонків, порожніх пляшок, статуеток різного типу, і т. п. На однім із них стоять слоїки з людськими зародками. Їх семеро – три з рідиною синього кольору, а чотири рожевого, відповідно, для зародків чоловічого та жіночого роду. Рами вікон з заліза, яке сильно поржавіло, і має колір засохлої крови. Шибки вікон покриті грубим шаром пилу. За ними простягається монотонний міський краєвид з одноповерховими будинками з пласкими дахами й задимленим небом над ними.

понеділок, 5 серпня 2013 р.

Юрій Тарнавський. Крик (мініроман) 3

3. рільке

Роарків сон:

Роарк іде крізь сад доріжкою, посипаною піском. Він поскрипує ритмічно йому під ногами. Доріжка веде під гору – це в Швайцарії. Ліворуч перед ним видніють кущі. Під одним із них видно людську постать, що ніби в’ється в корчах. Здається, що особа – це чоловік – бореться з кимось. Роарк приглядається уважніше хто б це міг бути, та нікого там не видно – чоловік наче бореться з самим собою. І це не якась там собі гра – він сповнений розпуки і без сумніву бореться на життя та смерть.

Роарк минає чоловіка, і помічає, що той одягнений у чорний, тісний одяг, має гарно модельовану голову, порослу чорним, коротко стриженим волоссям, та таку саму, ретельно підстрижену, бороду. Він здає собі справу, що це Рільке. Він не сміє зупинитися, щоб оглянути краще чоловіка, а крокує далі. Приглядатися до когось у таких обставинах, ще й до того особи з таким стажем, як Рільке, було б нечемно.

Роарк іде далі, і нарешті він наверху. Це шпиль дуже високої гори. Вона скеляста. Внизу мерехтить море. Видно на нім човни та кораблі. Перші, це здебільша вітрильники. Роарк знає, що Женева, яка в Швайцарії, знаходиться на озері, і в сні озеро це обернулося в море. Він не свідомий цього. Радість розпирає йому груди від виду, і він розкидає рамена та наповняє легені повітрям. Воно свіже, і надає йому сили. Роарк сміється. Час назад! Роарк пригадує собі, що бачив він Рільке під кушем. Як наближається він до цього куша, він помічає чорну постать, що лежить непорушною на землі. Роаркове серце гупає голосно. Він боїться, що з Рільке щось сталося. Він боїться, що той помер. Він підбігає до куша, і заглядає під нього. Рільке справді виглядає мертвим. Він схожий на чоловічий одяг, кинений у великім поспіху на землю. Фраза “непотрібний Рільке” мигає йому крізь мозок, та він не застановляється над нею і забуває її негайно. Він журиться станом Рільке. Той лежить долілиць. Роарк присідає і перекочує тіло, щоб лежало воно горілиць. Воно робить це без ніякого спротиву – Рільке очевидно таки мертвий. Очі його розплющені, й зіниці зайшли під чоло. Вигляд страшний. Роарк і переляканий, і йому недобре. Він миттю випростовується на ногах, так, як вибухає гейзер. Тоді він помічає, що довкола Рільке розсипано на землі пелюстки троянди. Вони рожеві. Куш, під яким знаходиться Рільке, це троянда. Виглядає, немов Рільке борюкався з нею, і та його поборола. Вона вбила його. Роарк чує в своїй лівій долоні біль. Він розкриває її, і приглядається ближче. По середині її, як на долоні Христа після розп’яття, видніє рана. Вона кривавить. Роарк тоді здає собі справу, що він душить щось з усієї сили у своїй правій руці. Він хоче бачити, що це, і приглядається їй. У руці в нього кинджал. Він старомодний, з пишно оздобленою рукояткою й ромбоїдним вістрям. Він не знає, що з ним робити.

Сон Альби:

Альба у своїй кухні. Вона готує щось. Тут велика, старомодна піч, довкола баняки, посуд, вікна малі та високо під стелею. Здається, що це в пивниці якогось старого будинку – стіни тут дуже грубі. В повітрі висить пара і запах страв. Він неприємний. Тоді висока чоловіча постать, зодягнена в чорне, входить у кухню. Це Рільке. Він підходить до печі, стає поруч Альби, і починає мішати в баняку, що перед ним. Альба дивиться в баняк, і бачить, що він повний чогось маленького та сірого, у юшці, чи рідкім совсі. Це людські зародки. Рільке варить гуляш із зародків! Альба жахається – хто б таке їв?! Вона не йме віри, що Рільке робив би щось подібного. Та він завзято мішає гуляш. Він тоді обертається до Альби й каже, що страви не буде досить. Альба забуває про те, як щойно чулася, і годиться, що гуляшу не вистачить. Що їм робити? Рільке радить, щоб вони відтяли його ліве рам’я, і кинули в гуляш. Альба не бачить іншого виходу. Він просить допомогти йому роздягнутися. Вона розстібає його тісний піджак і стягає його. Тоді вони разом стягають з нього сорочку. У неї обидві руки, як було колись. Довгий, зубчастий ніж нараз з’являється в Альбиній руці. Вона починає пиляти рам’я Рільке при самім плечі. Рільке не протиставиться цьому. Виглядає, що йому не болить. Альба перерізала тіло до кости. Її чути під ножем. Альба заглядає в рану і бачить кість. Вона біла, й блищить, мов перлямутр. Альба бачить, як кість рухається в суглобі.

субота, 3 серпня 2013 р.

Юрій Тарнавський. Крик (мініроман) 2

2. розмова

Саме в цю мить жінка якась відокремилася від групи й підійшла до Роарка. Вона лежала посередині, кілька рядів дозаду, була середнього віку, невисока, огрядна, не мала лівої руки, і її бліде, брезкле обличчя було перев’язане навскіс білим шнурком. Він втявся був у нього, як мотузка в пакунок із чимось м’яким, наприклад подушкою, всередині, і суттєво міняв його форму. На собі жінка мала старий, побляклий, гранатового кольору тренінговий костюм, лівий рукав якого був запханий всередину. Між нею та Роарком виникла така розмова:

Жінка (задерши голову, й нахиливши її вліво, з вагою тіла покладеною на цю ж таки ногу, і з голосом, що переливається доброзичливістю та цікавістю): Ти заходиш сюди часто?

Роарк (повинен би проявляти здивування, та цього не робить): Ні, я тут уперше.

Жінка (не збентежена нітрохи): Тобі сподобався наш крик?

Роарк (з цілковитою щирістю): Так, дуже. Він мене справді заторкнув... проник до самого кореня.... Була в нім добра енергія.

Жінка (перехиливши голову в другий бік і пересуваючи вагу тіла на знову цю ж таки ногу): Ти кричав колись сам?

Роарк (розуміючи в чім справа): Ні, та я напевно буду.

Жінка (готова допомогти): Роджер тебе запише. Поговори з ним. (Без павзи.) Як тебе звати?

Роарк (розуміючи відповідь і відповідаючи на запитання): Рільке.

Жінка (повна ентузіязму, перехиляючи голову та пересуваючи вагу тіла знову на протилежний бік): Рільке? Це прекрасно! А як тобі на ім’я?

Роарк (готовий з виясненням, з очевидних причин): Рільке це моє ім’я. На прізвище мені Роарк.

Жінка (захоплена): Що за цікаві імена... ім’я та прізвище... обидва!... (Знову без павзи.) Твоїм батькам подобався Рільке... значить, він був їхнім улюбленим поетом?

Роарк (радий вияснити): Мій батько любив читати Рільке. Він походив зі Швайцарії, містечка, де Рільке помер... Валь-Монт. (Собі без павзи.) А як ТЕБЕ звати?

Жінка (рада вияснити): Альба.

Роарк (тепер сам повний ентузіязму): Альма. Це прекрасно. Воно значить “душа” по-еспанському.

Жінка (знову не збентежена): Ні, Альба... за герцогинею Альбою, яку малював Ґойя. Мій батько походив з Еспанії, сільця, де народився Ґойя... Фуендетодос. (Знову без павзи.) Я не знала, що Альма значить “душа” по-еспанському. Мій батько не навчив мене еспанської.

Роарк (міняючи тему, очевидно бажаючи позбутися вже надокучливого йому предмета): Роджер хіба гробокопач?

Жінка (на мить обернувши голову, щоб глипнути на провідника групи, що саме зникає в одних із дверей): Ні, він біржовий маклер.

Роарк (не ймучи віри): Біржовий маклер?.. Справді? То чому він увесь у глині, і з лопатою?

Жінка (сміючись): О, це для крику. Кричати легше, як маєш при собі відповідні речі. (Знову без павзи, як вже стільки разів раніше.) Ти знаєш, що я приношу, щоб кричати?

Роарк (очевидно не знаючи): Ні.

Жінка (розпливаючись від радости): Скинений зародок у спирті. (Відвертаючись від Роарка.) Я тобі покажу.

Вона підбігає до своєї мати, підносить із долівки предмет, що там стоїть, і миттю повертається до Роарка. Вона показує йому скляний слоїк, наповнений синюватою рідиною, в якій плаває щось сіре, неокресленої форми, з пір’ястими кінцівками, як яйце розбите й кинене в кип’ячу воду. Роарк дивиться на нього з цікавістю. Він приходить до висновку, що шнурок, яким перев’язане обличчя жінки теж на те, щоб помагати їй кричати. В яскравім світлі, рідина в слоїку виблискує, як прекрасне синє око.

четвер, 1 серпня 2013 р.

Юрій Тарнавський. Крик (мініроман) 1

1. церква

Як Роарк перетяв вулицю й попрямував у цім самім напрямку хідником, по правому боці якого, в цім кварталі, тягнулася висока залізна огорожа, поросла наскрізь плющем, до вух його донісся голосний звук, що виходив з будинку по другім боці огорожі, і він без найменшого вагання окреслив його криком чималого гурта людей, об’єднаних безмежним, непогамованим почуттям розпуки. Зацікавлений, чуючи, як від збудження гупало йому в грудях серце, він зупинився, не повертаючи голови в бік будинку, і, наставивши вухо так, що могло воно ловити звуки, що виходили з нього, якнайкраще, прислухався. Звук тривав ще яких шість-сім секунд, різко увірвався, а тоді почувся знову, і пролунав приблизно так само довго, як попередній, іншими словами, яких десять секунд.

Навіть як він стояв, не повертаючи голови, і прислухався, скерувавши очі праворуч, Роарк чітко бачив, що будинок, з якого нісся звук, був церквою, і коли тиша послідувала третій хвилі крику, він повернув голову направо і побачив тоді повністю високі стіни з бурого каменю, прорізані на рівних відстанях гострими луками вузьких готицьких вікон, сірий, грифелем критий, дах, що благально зносився вгору, і невеличкі, зверху обтяті, спиці, як нерозвинені кінцівки немовлят, що постраждали від талідоміду, на тлі вечірнього неба кольору брунатного скла, яке часто бачиться в сучасних високоякісних автомобілях.

Він пригадав собі тоді, що бачив фасаду церкви, як перетинав вулицю, яку добре було видно спереду, оскільки огорожа по тім боці була багато нижчою, ніж по другім, тільки, що не звернув на неї уваги, будучи повністю зосереджений на тім, про що думав; він ніколи не бачив цієї церкви раніше, оскільки йому ніколи не доводилося досі бувати в цій частині міста.

Якась неопорима сила, цілком йому незрозуміла, немов невидима нитка, шарпнула ним, і він різко обернувся, поспішив до рогу вулиці, яку щойно перетяв, повернув ліворуч, і попрямував до фіртки в огорожі, що відокремлювала церкву від вулиці. Він мусів бачити, що діялося там всередині!

Крик повторився знову як Роарк замкнув за собою фіртку і йшов до дверей церкви, і він приспішив крок, боячись, що той увірветься, заки він встигне увійти всередину. Двері були високі та широкі, немов навмисне помальовані яскравочервоно, як горло, сильно подразнене криком, і, на Роаркову радість, відчинилися покірно перед ним; він побоювався, що вони будуть замкнені.

Перша хвиля крику увірвалася і друга саме почалася, як Роарк ступив у церкву. Вона була дуже ясно освітлена, так, що Роаркові довелося примружити очі, і він здав собі справу, що світла не було видно із-зовні, бо всі вікна в церкві було забито дошками. З церкви було теж видалено всі культові познаки, так, що була вона цілком порожньою. Роарк пригадав собі тоді теж, що із-зовні – на даху чи стінах – на церкві ніде не було видно хреста, що здивувало його, хоча він не усвідомив собі того в той час.

Церкву, очевидно, придбала собі якась нерелігійна організація, для свого вжитку.

Перед ним, розлягшися горілиць на підлозі, кожна особа на своїй власній маті того типу, що вживають люди, які займаються йогою, лежало яких п’ятдесятеро-шістдесятеро осіб, обернені головами до стіни, під якою колись стояв вівтар і ногами до нього. Розложені були вони більш-менш рядами, та попереду них, як командир у військовому загоні, лежав чоловік, що очевидно проводив групою. Крик виповнив велетенський порожній простір церкви по вінця, увірвався на коротку мить, а тоді повторився втретє. Чоловік, що лежав спереду не подавав ніяких вказівок – група очевидно була заавансованою.

Крик більше не повторювався, і люди почали вставати на ноги, немов на наказ. Сеанс, очевидно, саме закінчився. Провідник був одягнений у комбінезон, забруднений місцями глиною, і таку саму глину було видно на його руках та обличчі, особливо на чолі. Побіч чоловікової мати, на землі, лежала велика лопата, теж із глиною прилиплою до її кінця, і чоловік підніс її, збираючися відходити. Все це нагадувало Роаркові гробокопача, і він не міг вияснити собі, як це могло бути? Чи чоловік прибув сюди просто з цвинтаря, не мавши часу помитися? Тоді при чім тут лопата? В той самий час Роарк пробував вияснити собі, що це була за група. Він чув колись про школу психотерапії т. зв. “первісного крику.” Чи група ця належала до неї? Та про школу цю не говорилося вже роками, і він припускав, що вона вже вийшла з моди. Він просто не знав, що думати.