Ні. Це не Пол Андерсон. Ви навіть не розумієте про що мова. А відтак і жарту не розумієте. Бо це ваше діло. І це не Пол Андерсон. А нижче переклади Олега Лишеги. Поезій Девіда Льоренса. Але ідіть спершу.
І ЩЕ ВОНА МЕНІ СКАЗАЛА
І ще вона мені сказала: “Чого ти соромишся?
Та латка грудей, що визирає з розрізу сорочки,
нащо її ховаєш?
Чому твої литки і тугі мускулясті стегна
не мають бути тверді і зарослі? Я рада, що вони такі.
Ти соромишся, дурнику, соромишся.
Чоловіки найцнотливіші істоти, ніяк не можуть вилізти
зі своїх покровів. Як та гадюка,
що прослизає у лігво з сухого листя,
так ти квапишся у свій одяг.
А ти як є мені любий! Просте і чисте,
усе з єдиного кусня чоловіче тіло,
який інструмент — як заступ, як спис чи весло,
як мене воно тішить”, —
і вона провела рукою вздовж мого тіла,
аж сам здивувався, хто ж я насправді.
Вона сказала: “Що за інструмент, твоє тіло!
Єдиний і досконалий, незрівнянний!
Який виріб в руках Господа!
Лише Бог міг його створити.
І, здається, його рука, даруючи тебе,
Вигладила тебе і поглибила,
поглибила цю впадину у боці, перехопила попід грудьми
і втілила якраз тебе,
витонченішого за давній, виглянцюваний смичок"
“Коли я була малою, мені подобалась
батькова нагайка для верхової їзди, він часто її брав.
Я любила тримати її, вона здавалась невід1 ємною його часткою.
Так само його пера, яшмова печатка на столі.
Мені аж дух забивало, коли їх торкалась.
Те ж і з тобою, але зараз я чую радість!
Не знаю, що зі мною робиться, але ж це радість!
Глянь, весь ясний і гарний, обраний!
Я захоплена тобою, ти прекрасний: цей ясний вигин
твоїх боків, твердість, точена форма!
Я б умерла, аби хтось уразив це тіло хоч шрамом.
Так і хочеться тебе затиснути, як у Божу долоню,
і мати тебе”, —
так вона сказала,
і мені стало не по собі,
я відчув себе пійманим.
І відповідаю їй: “Ніякий не витвір, не інструмент, не Бог!"
Не торкайсь і не оцінюй мене.
Це нечесно.
Ти ще подумаєш, чи підійти і погладити на огорожі ласку,
коли та підведе білу шийку.
Твоя рука не буде така безпечна і грайлива.
Або та гадюка, що ми були якось підстерегли, —
Вона поклала собі голову на плече
і виляглась на сонці, ніби принцеса;
коли вона підвела голову в делікатному подиві
ти ж не підступилась, щоб приголубити її,
а вона ж була така рідкісно прекрасна,
і, як уві сні, попливла від нас.
А молодий бугай у полі, з поморщеним сумним лицем,
ти ж боїшся, щоб він не зірвався на ноги,
хоч увесь він задумливий і патетичний,
як вкопаний моноліт, незрушний.
Невже ніщо в мені тебе не насторожує?
Кажу ж тобі, усе це є.
То чому ти їх недобачаєш в мені?”
---
ЧЕРЕПАШЕ ДИТЯ
Ти знаєш, як воно — народитись самотнім,
Черепаше маля!
У перший день випручувати ноги з-під панцира...
Ще сонне,
Загублене на землі,
Напівживе.
Крихітна ожила бубка.
Розтуляти крихітного дзьобатого рота,
Важко й уявити, що розтулиться —
Якась залізна брама;
Підняти верхню, яструбину накривку дзьоба
І витягти наморщену шийку,
І вперше куснути якусь бліду бадилину,
Самотня комашка,
Бистроока,
Неквапна.
Уперше куснути
І рушати далі на самотні неквапні лови.
Твоє лискуче темне очко,
Твоє око темної розбурханої ночі
Під важкою застиглою повікою
Таке вперте.
Ніхто ніколи не почує твоїх нарікань.
Витягуєш поволі голову зі свого каптура
І сунешся вперед, повзком на чотирьох дибах,
Прогрібаєшся вперед.
Куди, куди, пташку?
Зовсім як немовля, сучиш ніжками,
А все ж рухаєшся,
А немовля і того не вміє.
Доторк сонця розбурхує тебе,
А розтягнуті століття і вайлуватий холод
Змушують перепочити і позіхнути,
Отворивши замкнутий наглухо писок,
Різко загострений, широченний —
Якісь хапливі обценьки;
Ніжний червоний язик і тугі тонкі ясна,
І на вістрі гірського кряжа —
Твоє личко.
Ти дивуєшся світові, коли повертаєш голову у каптурі?
Хоч окидаєш бистрим темним зором?
Чи сон знову знеміг тебе,
Небуття?
Так важко отямитись.
Ти можеш дивуватись?
Чи це просто твоя залізна воля і гордість первісного життя,
Озираючи
І поволі пробиваючи собою інерцію, —
Що, здавалось, непоборна?
Великий безрух,
І чудовне сяйво твого очка,
Зухвальцю.
Але ж, панцирний пташку,
Яке бездонне небуття маєш розгребти,
Який незмірний безрух.
Зухвалець,
Крихітний Улліс, піонер,
Не більший за ніготь мого великого пальця,
Buon viaggio.
Увесь світ на твоїм плечі,
Вперед, малюнький Титане, під бойовим щитом.
Неосяжний, гнітючий
Неживий світ;
І в ньому ти, першопрохідцю, ти сам.
Яка виразна твоя хода зараз, у схвильованім сонці,
Стоїчна, уллісівська кровинка;
Раптово поспішна, бездумна, на здиблених ногах.
Безгучний пташку,
Висунув півголови зі свого каптура
У неквапливім, гіднім перепочинку у вічності.
Сам, не усвідомлюючи самотності,
Тому у сто раз ще самотніший;
Викінчена у неквапливім доланні дрімучого часу
Твоя округла хатка посеред хаосу.
Понад землею в саду
Пташку,
Поза край усіх речей
Мандрівнику,
Твій хвіст трохи зсунувся набік,
Як у пана у довгополім пальті.
Усе живе тримається на твоєму плечі,
Непереможний зухвальцю.
---
LUI ET ELLE
Вона велика й поважна,
І досить брудна,
Трохи сардонічний вираз: а що ж, сім'я, дім.
Хоч яка в неї морока, окрім того, ц о кладе четверо яєць
десь в саду раз на рік
І злягається зі своїм чоловіком,
Я й не знаю.
Любить собі попоїсти.
Біжить, вся зіп'ялась на довгих страхітливих дибах,
Лиш угледить їжу.
Так-так, уміє бігати, як захоче.
Вона хапає з руки свіжий хліб захланними ковтками,
Отвирає свій навіть симпатичний клин залізного, чистого личка,
Широким дзьобом,
Як різко вигнутими ножицями,
Хапає більше, ніж може лигнути, соває грубим, пухким язиком,
І хліб звисає їй з підборіддя.
О пані, пані,
Пані рептиліє,
Твоє око дуже темне, дуже яскраве
1 ніколи не гасне,
Хоч так пильнуєш.
Вона знає,
Добре знає узяти їжу,
Та мене не бачить;
Її чисте око бачить, але не мене, нічого,
Видюще, сліпе, бачить і не розрізняє,
Пані рептилія.
Хапає хліб кривим беззубим писком,
їй байдуже, що своїм дзьобом вчепилась у мене,
По-зміїному тягне за пальця, а я ніяк не вирвусь.
Пані, пані рептиліє,
Ти така страшна, я майже злякався.
Він набагато менший,
Підстрибує коло неї,
Малий піжон.
Її тверезе око матеріальне, земне,
А в нього, бідолашного, воно аж горить.
І каптур, і просте, рубане лице,
Низьке чоло, зморщена шийка, і довгі лускаті натруджені ноги —
Пнеться, пнеться —
Набагато делікатніший за неї,
А на панцирі ще й глибокий шрам.
Нещасний, плутається їй під ногами,
Тулиться до неї, як пес, покусує її брудні, вивернуті стопи,
Хапає за п’яти,
Вона їх мляво вивільнює, хоч і не ховає зовсім під панцир.
Вічно тихий,
Зі зловісною впертістю рептилії,
Холодною, німою, бездонною рішучістю гада.
Старий чоловічок,
Борюкається коло неї, ловить свій момент,
Розхиляє сталеву пастку лиця і раптом хапає її лускату ногу,
Висне на ній затято,
Нарешті відпускає,
Стулює сталеву пастку.
Сталеве, стоїчне, позачасове, вродливе личко,
Боже, як дурнувато він виглядає у тому каптурі.
А як йому це відчувати!
Самотній весляр, стоїк, звитяжець хаосу,
Недосяжний, живий,
Сповитий у самоту,
Першопроходець.
Гляньте на нього!
Боже, в його самітньому боці стримить спис.
Зрілість розчахнула його на стать,
Приречено розіп’ятий на хресті бажання,
Мусить завершуватись поза собою.
Розділений на спраглу пару,
Він, такий завершений і осібний, зараз потрощений на
Пристрасні осколки,
Приречений нестерпно блазнювати,
Пнутись до втраченої цільності.
Нещасний, мізерний тутешній Озіріс,
Містичний бик розтерзав його зрілим,
Мусить ницо добиватися знов зцілення.
Ось, полюбуйтеся ним, не відстає від хвоста,
Що визирає з хатини його забрьоханої жони,
Як якийсь недолугий бугай за хвостом корови,
Але зі страшнішою, як у того, зловісною, земляною нахабністю
Раптово кидається на її потворні лапи,
Місить грунт,
Чи, як вдасться, мне загострений, тугий хвіст
Під низькою стіною її шкаралупи,
їхн і панцири зіштовхуються, бамкають, як два наладовані човни,
Ї ї величезний, його малий;
їхн і вивернуті лапи гребуть, як весла,
Перечіпаються, сплітаються
У любовних перегонах —
Пара черепах —
Вона величезна, він малий.
Вона видається заземленою, знудженою,
А в ньому зміїна зловісна затятість.
Я чув, якось одна жінка пожаліла її, пані Черепаху.
А мені... мені жалко Пана Луї.
“Як же він її вимордував...”, вона сказала.
“А що вже він вимордуванийГ, кажу я.
Бо що він може?
Він німий, сліпий,
Безплідний.
Його чорне, у сумних повіках око дивиться, але не бачить,
Як її земляна могила сунеться далі,
І він хапає її за зморщену, зашкарублу шкіру,
Кігтями хапає ту зміюку під панциром,
Вовтузить її дзьобом,
Скубе і кусає,
А вона все вивільняється, глуха могила, і гребе далі.
---
ЧЕРЕПАШИЙ СКРИК
Я гадав, він німий,
Казав, він німий,
І все ж я чув його скрик.
Перший несмілий зойк
З бездонного світанку життя,
Віддалено, так віддалено, як божевілля, з-під самого обрію,
Далеко, аж там, найдальший зойк.
Черепаха in extremis.
Чому нас розчахнуто в плоті?
Чому не обмежені собою, не викінчені,
Так, як починали,
Як, певне, він починав, довершено сам?
Віддалений, кволий зойк,
То озвалась, може, сама плазма?
Слабший за перший скрик немовляти,
Писк,
Схлип,
Вигук,
Пеан,
Агонія,
Роди,
Упокорення,
Кволий, геть кволий і далекий, у первіснім світанку.
Бойовий крик, тріумф, передсмертний видих рептилії,
Чому запону прорвано?
Шовковий зойк прорваної мембрани душі?
Мембрани чоловічої душі,
Роздертої зойком, лагідним і жаским.
Розп’ яття.
Самець черепахи, прилиплий до халупи тої величезної самки,
Напнутий і зверхній, розпростерся, як орел, виповз із панцира,
У черепашій наготі,
Витягнута шия, і розтягнені безпомічні кінцівки, розкарячені
понад її хатою,
І глибокий, потайний, проникливий хвіст, вигнутий під її стінами,
Сягає і пружніє, стискує, тисне аж до нестями,
Аж раптом, у спазмі злиття, розвергається, смикнувшись у
ривку, і о!
Розтулилось заціплене личко на напнутій шиї
І витисло той кволий зойк, той схлип,
Занадто виразний,
З багряної тріщини старечого рота
Випускаючи дух
Чи, як на Святу Трійцю, впускаючи його.
Зойк і на мить спад,
Мить вічної тиші,
Але ще не вивільнений і за мить раптовий, нищівний кидок і знов
Невимовний, кволий писк —
І знов, знов, аж поки остання плазма його тіла не розчинилась,
Аж до первісних зачатків, до таїни.
Покриває і зойкає,
Час від часу той кволий, зранений зойк,
За кожним кидком довший віддих,
Черепаша вічність,
Прадавня впертість рептилії,
Тіпається пульс, повільний, за кожним приступом.
Пригадую, хлопцем
Чув писк жаби, як випручувалася з гадючої пельки;
Пригадую, як вперше мене вразив хор жаб навесні;
Пригадую, дика гуска горлала з ночі,
Горлала далеко понад води;
Пригадую, як уперше в пітьмі, з хащів
Мою душу до дна пронизали соловейкові хлипи;
Пригадую якось серед ночі у лісі писк кролика;
Пригадую мукання безперестанне телиці, розпаленої, невгамовної;
Пригадую перший страх від потойбічного ридання закоханих котів;
Пригадую спалахи і в них іржання схарапудженого, пораненого коня;
І як ховався від крику жінки на пологах, щось ніби ухкання сови;
І як завмер при першім блеянні ягняти,
І першому горланні дитини,
І як моя мама наспівувала про себе,
І спів першого тенора з натхненного горла молодого шахтаря,
що вже давно відтоді спився до смерті,
Перші склади іншої мови
З диких темних вуст.
І понад усе те,
І тихше за усе те
Оцей останній,
Дивний, кволий статевий зойк
Черепашого самця у спазмі кохання,
Невиразний з-під самого краю найдальшого обрію життя.
Хрест,
Колесо, на котрім наша мовчанка захиталась,
Секс, що прорізає нам голос, аби волали понад глибини
і кликали, кликали собі доповнення,
Співає і кличе, і знов співає, зачувши відгук,
Роздертий, щоб знов зростись докупи, по довгих пошуках,
Той самий крик з черепахи, що й у Христа, Озірісів скрик
прощання,
Те, що цільне, роздерте навпіл,
А що осібне — знов через увесь світ віднаходить цільність.
---
КОРАБЕЛЬ СМЕРТІ
1
Уже осінь, і падає плід,
і довга мандрівка у забуття.
Яблука падають, як величезні краплі роси,
забиваються, щоб вийти із себе.
Час вирушати, проститися
із самим собою і вийти
з опалого себе.
2
Чи збудував ти свій корабель смерті, чуєш?
О, збудуй свій корабель смерті, він згодиться тобі.
Уже лютий мороз недалеко, і яблука
гупатимуть, як грім, об закляклу землю.
І пахне смерть у повітрі попелом!
Хіба ти не чуєиі?
І в пробитім тілі перелякана душа
усихає, тремтить від холоду,
що задуває крізь рану.
3
ї чи може людина заподіяти собі смерть
оголеним вістрям?
Кинджалами, піками, кулями можна
зробити надріз чи отвір для свого життя,
але чи є це кінцем, скажи мені, це кінець?
Певне, що ніІ бо як може вбивця, навіть самовбивця
вчинити кінець?
4
О, давай поговорим про знайоме, про знайомий кінець,
про те, що можем знати, про глибоке і любе успіння
міцного серця у мирі!
ї як нам такого кінця собі дійти?
5
То ж будуй корабель смерті для себе
у найдовшу мандрівку, до забуття.
І рушай у смерть, довгу і зболену смерть,
що є між колишнім собою й новим.
Наші тіла вже впали, забиті, зранені,
уже наші душі просочуються крізь урази
по лютих ударах.
Уже темний безконечний океан кінця
вливається у пробоїни наших ран,
уже течія над нами.
О, збудуй корабель смерті, свій маленький ковчег,
і споряди його харчем, трохи коржів і вина,
на темний вирій у забуття.
6
Кусень за куснем відмирає тіло,
і темним потоком сором’язливій душі вимиває опору.
Умираємо, умираємо, кожен з нас умирає
і ніщо не спинить потоку смерті усередині нас,
незадовго підніметься він над світом, над зовнішнім світом.
Умираємо, умираємо, кусень за куснем відмирають наші тіла,
і наша міць покидає нас,
і наша думка щулиться гола у темнім дощі над потоком,
укривається останнім гіллям з дерева життя.
7
Умираємо, умираємо, і лишається нам
хіба що наше хотіння вмерти і збудувати корабель
смерті, аби вирядити душу у найдовші мандри.
Суденце з веслами і харчем
і трохи посуду і всього,
що так згодиться відпливаючій душі.
Тепер запускай суденце, тепер, поки тіло вмирає
і відходить життя, випускай безборонну душу
у безбороннім суденці відваги, ковчезі віри
зі своїм запасом їжі, дещицею посуду
і переміною одягу
на темні обшири потоку
на води кінця
на море смерті, де ми ще стернуємо,
хоч напомацки і навмання, бо порту не знаєм.
Порту нема, нема куди,
лише глибша і глибша темрява
понад тихим, нехлюпітким потоком,
темінь у теміні, згори і зісподу,
і так само з боків, і вже ніякого не може бути курсу.
І там — суденце; а проте вона відійшла.
Невидима, бо ні від чого не відрізнити.
Вона відійшла! відійшла! а проте
вона там десь.
Ніде!
8
І відійшло все, відійшло тіло,
розмилось, пропало цілком.
І вже горішня темінь не легша за спідню,
поміж них суденце
пропало,
вона пропала.
Це все, забуття.
9
А проте з безмежності жилка
видніється на чорному тлі,
поперечна жилка
ледь блідніє на темнім.
Чи привиділось? чи воно
жевріє трохи вище?
О, зачекай, зачекай, ще буде світанок,
жорстокий світанок повернення
із забуття.
Зачекай, зачекай, суденце
хилитається попід мертво-сірою попелястістю
припливу-світання.
Зачекай, зачекай! рівненько так, спалах жовтого
і негадано, о змучена заклякла душе, спалах багрянцю.
Спалах багрянцю, і вся штука зачинається знову.
10
Приплив відступається, і тіло, як викинута морська мушля,
виринає, дивне і незрівнянне.
І суденце стернує додому, заточуючись і спотикаючись
у рожевій хвилі,
і тремка душа зіступає і входить знов у свій дім,
виповнюючи серце миром.
Розгойдує серце, відсвіжене миром
хай і забуття.
О, збудуй своє судно смерті, повір!
воно згодиться тобі.
Бо мандри у забуття перед тобою.
Немає коментарів:
Дописати коментар