Історія за цим така. Наприкінці червня я готував матеріали для TRUCK. Ігор Котик відправив мені деякий масив текстів. Всі вони мали бути у перекладі, але перші надіслані мені результи виявились незадовільної якості. Тому тексти українських авторів у TRUCK за липень були представлені як в перекладі, так і без нього. Внаслідок цього тексти Василя Слапчука на деякий час випали з уваги. А тепер вони повернулись, але вже на СЕКС-уа. І хай пробачить мене автор.
---
найдосконалішу
із гамівних сорочок –
і подивився в дзеркало.
Мине чимало літ,
поки побачу
в нім
себе.
---
правильна
людинавсе одно
що
годинник
у якого стрілки
завжди
під прямим
кутом
---
як молилися
люди
так і моляться
тільки
на місці
образів
тепер дзеркала
висять
---
голова
швидше від
колеса
крутиться
ось вони здобутки
цивілізації
---
мужі
кидайте воювати
достатньо
тієї крові
що жінки проливають
----
Межи двома
дощамирозмірковую над поезією.
Малюк на трьохколісному велосипеді
туди-сюди переміряє калюжу.
Куди тільки мати дивиться?
Лик поезії
утворюється
шляхом накладання
лиця поета на лице світу.
Малюк вільний від нагляду.
А мене мама додому кличе.
Вірш – одночасно наслідок впливу
світу на поета
і засіб впливу поета на світ.
Махаю на прощання малюкові.
До цих пір у мене
рятувальним кругом –
третє колесо
від велосипеда,
якого не мав у дитинстві.
Вибрані
поезії в прозі зі збірки «Навпроти течії трави» (2001)
***
Джелалабад.
У цій долині, наче межи жіночими
стегнами, — цілий рік літо.
Трава тут, мов щетина, колеться. А в
мене ще борода не росте.
Беру до рук бритву і ловлю себе на
думці, що до цих пір я і без автомата
обходився.
***
Наїм
буханом у плечі будить мене. Пора на чати. Знімаю автомат із запобіжника. Нипаю в мороці туди-сюди.
Шукаю вгорі неба — і не знаходжу.
Світ
подібний до пісочного годинника, він мусить перевертатися з ніг на голову, аби рухався час.
«А-я-я-я-я-я-я-яй-а-а-а-ай!» —
заходиться плачем шакал.
«А-я-я-я-я-я-я-яй-а-а-а-ай!» —
янчить мати.
Котрась
сусідка з поваги до горя шморгає носом.
«Сиротинонько
моя, — баба тулить мою голову до м’яких плескатих грудей. — Казала йому: не вдягай нового
костюма — тепер у гріб нема в чому покласти».
Випручуюся
з бабиних рук, бо хлопці біжать дивитися на трактора, що задушив мого батька. П’яний тракторист
проїхався по моєму п’яному батькові, понівечивши його і майже нового ровера. Цей ровер міг би
стати моїм.
«А-я-я-я-я-я-я-яй-а-а-а-ай!»
Падаю
навколішки. Мацаю в темряві. Шукаю неба.
***
У роті
збирається кров. Плюнути б зараз кому в морду. Але ніхто наді мною не
схиляється, не питає, як я себе почуваю. Отак здохну і не буде кого послати... Прислухаюся.
Зовні тіла — тиша. Всередині голови розмовляють люди. Їхні голоси завдають
болю. Найлегше зараз моїм рукам; вільні від зброї, вони здіймаються кудись аж
під стелю. Злощуся, ковтаю кров і затято не прошу пити. Злість надає снаги й утримує
свідомість. Пробую розплющити очі. Либонь, цей придурок хірург зшив мені повіки. Тепер за мене ніхто і двох
п’ятаків не дасть. Рву на очах шви, висмикую з вени крапельницю...
Невиразна
біла постать бовваніє в ногах ліжка. Ймовірно, це медсестра. Або ж — смерть. Напевно, вони трохи
схожі. Ось воно, осяяння: зі смертю можна переспати, як з медсестрою.
Постать
блякне, стає прозорою, наче молоко, в яке додають і додають води.
***
Нестерпно.
Якби це був сон, я б уже прокинувся. Якби це було життя, я б уже помер. Якби це була смерть, я б
уже відмучився.
Це все
ще війна.
Немає коментарів:
Дописати коментар