понеділок, 25 березня 2013 р.

Євген Довгий про тишу.




***

Так тихо...
Ховаючи слід після леза (очима по вікнах) губилась сльоза.
Так дико:
Ламалася – гаряче, чесно! – зі стогоном склянки судинна лоза.
Так дивно
не чути насаджених кимось на вістря сталеве щасливих сердець.
Так сильно
Упало додолу зболіле. Я виграв цю гру, переможець де – мрець.
Так страшно
Поволі розгублюю слово за словом,
Так важко
Любити без тями тепло твоє кволе.
І тиша горить, повертаюсь додому. Чи стану до бою – я віри не йму.
У груди дубасить каміння нервове – ти дай мені спокій, бо сам не візьму...

Немає коментарів:

Дописати коментар