пʼятниця, 2 серпня 2013 р.

Marianna Kijanowska

I'm sitting on the seashore
In the way if it really was the sea
and i guess there's another shore somewhere
and it's not the world's end

as if it was that end
and not this one
.........

*** I'm an axe who cuts the tree in two

'cause i am steel and tree
flesh from flesh from the one
i'm killing
there will be arm
and there will be paper
and a verse on the paper
steel and tree

and tree
and steel of verse

for Kevin *
Light can be read as a paper
but from afar
air vanishes
and friction of letters
begins

* Saplings of the doors
from this and other sides
squeakers in the nest
don't breath but squeak
open the tree
close the eye
first the first one
then the second one
now blink
the air between the skin and core
cross it
and get back with easter
or later
when the squeakers on the saplings
will grow
and fly
* Thousand-orbed stone
as eye
but not as eye
but when as eye
i know
the doors are opened
when it's mostly painless
to look through yourself

light can be read as a paper
but from afar
Light can be read as a paper
but from afar
air vanishes
and friction of letters
begins
the clock under the skin
the one who react on the light
got no idea 'bout myself
got no idea that I shine
sometimes
as river does
and time then
does not
pursue me

Satu Kaikkonen




четвер, 1 серпня 2013 р.

Julia Stakhivska

Юрій Тарнавський. Крик (мініроман) 1

1. церква

Як Роарк перетяв вулицю й попрямував у цім самім напрямку хідником, по правому боці якого, в цім кварталі, тягнулася висока залізна огорожа, поросла наскрізь плющем, до вух його донісся голосний звук, що виходив з будинку по другім боці огорожі, і він без найменшого вагання окреслив його криком чималого гурта людей, об’єднаних безмежним, непогамованим почуттям розпуки. Зацікавлений, чуючи, як від збудження гупало йому в грудях серце, він зупинився, не повертаючи голови в бік будинку, і, наставивши вухо так, що могло воно ловити звуки, що виходили з нього, якнайкраще, прислухався. Звук тривав ще яких шість-сім секунд, різко увірвався, а тоді почувся знову, і пролунав приблизно так само довго, як попередній, іншими словами, яких десять секунд.

Навіть як він стояв, не повертаючи голови, і прислухався, скерувавши очі праворуч, Роарк чітко бачив, що будинок, з якого нісся звук, був церквою, і коли тиша послідувала третій хвилі крику, він повернув голову направо і побачив тоді повністю високі стіни з бурого каменю, прорізані на рівних відстанях гострими луками вузьких готицьких вікон, сірий, грифелем критий, дах, що благально зносився вгору, і невеличкі, зверху обтяті, спиці, як нерозвинені кінцівки немовлят, що постраждали від талідоміду, на тлі вечірнього неба кольору брунатного скла, яке часто бачиться в сучасних високоякісних автомобілях.

Він пригадав собі тоді, що бачив фасаду церкви, як перетинав вулицю, яку добре було видно спереду, оскільки огорожа по тім боці була багато нижчою, ніж по другім, тільки, що не звернув на неї уваги, будучи повністю зосереджений на тім, про що думав; він ніколи не бачив цієї церкви раніше, оскільки йому ніколи не доводилося досі бувати в цій частині міста.

Якась неопорима сила, цілком йому незрозуміла, немов невидима нитка, шарпнула ним, і він різко обернувся, поспішив до рогу вулиці, яку щойно перетяв, повернув ліворуч, і попрямував до фіртки в огорожі, що відокремлювала церкву від вулиці. Він мусів бачити, що діялося там всередині!

Крик повторився знову як Роарк замкнув за собою фіртку і йшов до дверей церкви, і він приспішив крок, боячись, що той увірветься, заки він встигне увійти всередину. Двері були високі та широкі, немов навмисне помальовані яскравочервоно, як горло, сильно подразнене криком, і, на Роаркову радість, відчинилися покірно перед ним; він побоювався, що вони будуть замкнені.

Перша хвиля крику увірвалася і друга саме почалася, як Роарк ступив у церкву. Вона була дуже ясно освітлена, так, що Роаркові довелося примружити очі, і він здав собі справу, що світла не було видно із-зовні, бо всі вікна в церкві було забито дошками. З церкви було теж видалено всі культові познаки, так, що була вона цілком порожньою. Роарк пригадав собі тоді теж, що із-зовні – на даху чи стінах – на церкві ніде не було видно хреста, що здивувало його, хоча він не усвідомив собі того в той час.

Церкву, очевидно, придбала собі якась нерелігійна організація, для свого вжитку.

Перед ним, розлягшися горілиць на підлозі, кожна особа на своїй власній маті того типу, що вживають люди, які займаються йогою, лежало яких п’ятдесятеро-шістдесятеро осіб, обернені головами до стіни, під якою колись стояв вівтар і ногами до нього. Розложені були вони більш-менш рядами, та попереду них, як командир у військовому загоні, лежав чоловік, що очевидно проводив групою. Крик виповнив велетенський порожній простір церкви по вінця, увірвався на коротку мить, а тоді повторився втретє. Чоловік, що лежав спереду не подавав ніяких вказівок – група очевидно була заавансованою.

Крик більше не повторювався, і люди почали вставати на ноги, немов на наказ. Сеанс, очевидно, саме закінчився. Провідник був одягнений у комбінезон, забруднений місцями глиною, і таку саму глину було видно на його руках та обличчі, особливо на чолі. Побіч чоловікової мати, на землі, лежала велика лопата, теж із глиною прилиплою до її кінця, і чоловік підніс її, збираючися відходити. Все це нагадувало Роаркові гробокопача, і він не міг вияснити собі, як це могло бути? Чи чоловік прибув сюди просто з цвинтаря, не мавши часу помитися? Тоді при чім тут лопата? В той самий час Роарк пробував вияснити собі, що це була за група. Він чув колись про школу психотерапії т. зв. “первісного крику.” Чи група ця належала до неї? Та про школу цю не говорилося вже роками, і він припускав, що вона вже вийшла з моди. Він просто не знав, що думати.

Karl Kempton










Dylan Kinnett - Artist Statement